Тихе човгання смерті
Колонка редактора
Шшух… шшух… шшух… Вам знайомий цей звук? Так шурхотять по бетонній підлозі лікарняні капці. Саме з таким звуком за нами ходить смерть. Вона ходить за нами повсюдно і повсякчас. Але зловісний звук її наближення ми чуємо лише в лікарнях. Раджу кожному зайти в будь-який стаціонар, сісти на стільчику і прислухатися. Ви обов’язково почуєте оте шшух… шшух… шшух. І навіть якщо ви ще цілком здорова людина, у вас ніде не ниє, не тягне, не давить і не стріляє, знайте: так ходить і ваша особиста смерть. Поза стінами лікарняних закладів, поглинуті повсякденними турботами, ми просто не чуємо того човгання. Але воно є.
Смерть чигає майже скрізь. Вона сидить на полицях так званих продуктових магазинів, сховавшись у всіх отих яскравих баночках із нібито кавою, нібито соком, із чіпсами, горішками, у невідомо з чого зробленій ковбасі. Вона задоволено посміхається, дивлячись на мільйони своїх потенційних клієнтів. А ці клієнти із незрозумілим фанатизмом мчать, біжать, летять в обійми її величності Смерті.
Вона підбадьорює: «Давай, купляй, ковтай, жуй, смакуй!». І додає: «Не забудь запити всю цю гидоту порошковим пивом».
Дивлячись на всю цю вакханалію на честь смерті, починаєш розуміти, що ми патологічно не вміємо жити. Нас цьому просто не навчили. Не навчили ні батьки, ні вчителі. Напевно, це відбувається тому, що вони й самі не володіють мистецтвом жити довго і щасливо. Саме тому ми їмо отруту, ганяємося за примарними цінностями, постійно кудись біжимо. А жити щасливо і довго дуже просто. Невже так складно їсти прості продукти, котрі ростуть на наших городах, частіше відвідувати своїх рідних та близьких, ходити в церкву, або хоча б медитувати вдома, і обов’язково посміхатися і любити всіх і вся. Невже складно «їздити на природу» не для того, щоб знищити кілограм смаженого м’яса, запивши це кілограмом горілки, а для того, щоб послухати спів пташок, помилуватися сходом сонця і тихим плином води у річці.
Ні, це не складно. Але цьому потрібно вчитися. Й інколи, зупинившись, прислухатися, щоб почути оте шшух-шшух-шшух.
Наперед знаю, що більшість читачів погодяться із думками, висловленими в цій редакційній статті. Знаю й те, що 99 відсотків забудуть про неї через тиждень. І знову, схопивши пиво та чіпси, помчать в обійми смерті. Що ж, кожен сам вирішує, як йому жити і помирати. Можна жити довго і щасливо, без хвороб і лікарень. А можна відійти в інший світ швидко, корчачись від болю, безжально сплюндрувавши своє тіло та душу.
… Шшух… шшух… шшух.
Шшух… шшух… шшух… Вам знайомий цей звук? Так шурхотять по бетонній підлозі лікарняні капці. Саме з таким звуком за нами ходить смерть. Вона ходить за нами повсюдно і повсякчас. Але зловісний звук її наближення ми чуємо лише в лікарнях. Раджу кожному зайти в будь-який стаціонар, сісти на стільчику і прислухатися. Ви обов’язково почуєте оте шшух… шшух… шшух. І навіть якщо ви ще цілком здорова людина, у вас ніде не ниє, не тягне, не давить і не стріляє, знайте: так ходить і ваша особиста смерть. Поза стінами лікарняних закладів, поглинуті повсякденними турботами, ми просто не чуємо того човгання. Але воно є.
Смерть чигає майже скрізь. Вона сидить на полицях так званих продуктових магазинів, сховавшись у всіх отих яскравих баночках із нібито кавою, нібито соком, із чіпсами, горішками, у невідомо з чого зробленій ковбасі. Вона задоволено посміхається, дивлячись на мільйони своїх потенційних клієнтів. А ці клієнти із незрозумілим фанатизмом мчать, біжать, летять в обійми її величності Смерті.
Вона підбадьорює: «Давай, купляй, ковтай, жуй, смакуй!». І додає: «Не забудь запити всю цю гидоту порошковим пивом».
Дивлячись на всю цю вакханалію на честь смерті, починаєш розуміти, що ми патологічно не вміємо жити. Нас цьому просто не навчили. Не навчили ні батьки, ні вчителі. Напевно, це відбувається тому, що вони й самі не володіють мистецтвом жити довго і щасливо. Саме тому ми їмо отруту, ганяємося за примарними цінностями, постійно кудись біжимо. А жити щасливо і довго дуже просто. Невже так складно їсти прості продукти, котрі ростуть на наших городах, частіше відвідувати своїх рідних та близьких, ходити в церкву, або хоча б медитувати вдома, і обов’язково посміхатися і любити всіх і вся. Невже складно «їздити на природу» не для того, щоб знищити кілограм смаженого м’яса, запивши це кілограмом горілки, а для того, щоб послухати спів пташок, помилуватися сходом сонця і тихим плином води у річці.
Ні, це не складно. Але цьому потрібно вчитися. Й інколи, зупинившись, прислухатися, щоб почути оте шшух-шшух-шшух.
Наперед знаю, що більшість читачів погодяться із думками, висловленими в цій редакційній статті. Знаю й те, що 99 відсотків забудуть про неї через тиждень. І знову, схопивши пиво та чіпси, помчать в обійми смерті. Що ж, кожен сам вирішує, як йому жити і помирати. Можна жити довго і щасливо, без хвороб і лікарень. А можна відійти в інший світ швидко, корчачись від болю, безжально сплюндрувавши своє тіло та душу.
… Шшух… шшух… шшух.
30 липня 2010, 11:55 | Полтавщина | Редакційна
Додати коментар