Ян Касьян: «Пихи і понтів у нашій сім’ї не було й не буде»

Домовитись про інтерв’ю з Яном Касьяном, сином славнозвісного засновника методу мануальної терапії, виявилось справою дуже простою. Достатньо було лише зайти в клініку, де лікар проводить прийом хворих, і попросити виділити час для розмови. «Давайте наступного дня о 13:00, — запропонував Ян Миколайович. — У мене і прийому в цей час немає, і в лікарні я не дуже зайнятий».

…Рівно о 13-ій у двір Центру мануальної терапії заїхав білий «Тойота Лендкрузер». Розкішний автомобіль виділяється й номером :«0888». Ян встає із «джипу». На ньому сині джинси і біла футболка. Вітається. Помічає увагу до «блатного» номера. Говорить: «У батька на «Волзі» були одні «сімки». У нього і в Олексія Чигрина (від редакції: Олексій Чигрин — учень Миколи Касьяна). Це, напевне, єдиний привілей, до якого Микола Андрійович мав слабкість. Щоб «Волга» була і номер «7777». А мені три вісімки дістались.

— До речі, а «Волга» батькова ще їздить?

— Не знаю. Микола Андрійович давно віддав її внучці Еммі. Вона в Київ поїхала.

— А Ви на тій машині не їздили?

— Ні, то батько визнавав лише «Волги». Йому чомусь не подобались ні «Жигулі», ні іномарки. Зі мною на «Лендкрузері» їздив, але ні хвалив, ні лаяв цю машину. Микола Андрійович узагалі до всієї сучасної статусної пафосності презирливо ставився. Якоїсь моди, пихи, понтів у сім’ї Касьяна не було ніколи. І не буде, сподіваюсь.

— Тим не менше, у Вас машина таки статусна.

— Ну, по-перше, навіть для Кобеляк «Лендкрузер» 2008-го року випуску не є чимось надзвичайним. По-друге, ця машина не вкрадена в когось, вона не впала з неба. Вона чесно зароблена.

— А кажуть, що її кум Кобзон подарував.

— Люди взагалі багато чого кажуть. А ще більше придумують. Така вже їх природа. Між тим, Йосип Кобзон не є моїм хрещеним батьком. Він разом із Миколою Андрійовичем у свій час хрестили Андрія Слинька, сина тодішнього першого секретаря райкому Компартії. А серед моїх хрещених якихось знаменитостей немає. Натомість їх дуже багато і живуть вони від Карпат і аж до Вірменії. Та що ми все на вулиці стоїмо, — похоплюється Ян. — Пішли в клініку, сядемо під кондиціонером у кабінеті, там і договоримо.

Далі розмова продовжується у службовому кабінеті Яна Миколайовича. Стіни кімнати завішані портретами і дипломами покійного батька. Посеред кабінету — великий письмовий стіл. Ян вмощується поряд із ним у шкіряному кріслі.

— До речі, після смерті батька багаті і знамениті від вас не відвернулися, не забули?

— Ну, це дивлячись, що мати на увазі під виразом «не забули». Якоїсь допомоги ззовні Касьяни ніколи не потребували. Єдине, про що просив батько, щоб Центр мануальної терапії збудували. Тоді допоміг Віктор Медведчук. За що його батько цінив до кінця життя. А чи не забувають? Забувають, звичайно. У всіх свої проблеми, своє життя. Мама інколи ображається на колишніх батькових друзів, що не заїжджають, не дзвонять. А я їй кажу: «Ма, а ти своїх кобеляцьких подруг часто бачиш? Ні. Так отож». Якщо люди дзвонять на річницю смерті Миколи Андрійовича — уже добре. Частіше згадують Йосип Кобзон, Оксана Марченко, Дмитро Гордон. Отож, ображатись немає за що на людей. Ми он свої, рідні, і то на Великдень збираємось. Родичі мої, у основному, у Києві живуть. І сестри Тетяна та Людмила, і їх діти. Приїжджають у Кобеляки нечасто.

— Гучні застілля влаштовуєте на честь приїзду рідні?

Ян на хвилинку замовкає. А потім говорить: «Та ні, у нас усе спокійно відбувається, без фанатизму. А буває, що й приїжджають і не нагадують про себе. Може, у когось якісь претензії є, може, ще щось. Ну та то — сімейне. Давайте не будемо про це.

— Давайте не будемо. Це правда, що батько забороняв Вам лікувати зовсім маленьких дітей і чіпати шийні хребці?

— Це не зовсім вірно. Він мені ніколи нічого не забороняв. Переймати досвід Миколи Андрійовича я почав ще навчаючись на п’ятому курсі медінституту. Спочатку просто стояв і годинами дивився, як він «клепає». До речі, не люблю цього слова. Хоча й самі пацієнти його вживають. Потім почав працювати під наглядом батька. Ще згодом почав проводити сеанси самостійно. Єдине, що він мені забороняв, — піднімати огрядних чоловіків по закінченню сеансу. Але я потайки це робив. Без цієї процедури лікувальний ефект набагато гірший. А щодо немовлят і шийних хребців… Із шиєю я працюю, але дуже обережно. Про це батько завжди говорив. Я ніколи не застосовую під час сеансу максимум сили. Краще працюватиму з пацієнтом довше, але не нашкоджу йому. А лікувати немовлят дійсно не беруся. Не встиг Микола Андрійович мене цьому навчити. Тому приймаю дітей віком від 5-6 років.

— Багато пацієнтів приймаєте?

— У основному, 30-40 чоловік у день. Буває менше, буває більше. Такого ажіотажу, як років 10-15 тому, безумовно, немає. Зараз у кожному обласному центрі свій мануальний терапевт. Але їдуть і до нас люди. Їдуть із України, Росії, Кавказу, Білорусі, Середньої Азії. Приймаю всіх. Починаю о п’ятій ранку, потім на вісім їду в лікарню. Другий сеанс о вісімнадцятій годині і до останнього пацієнта. Помітив, що хвороби хребта різко «помолодшали». Багато йде підлітків у віці 15-17 років. Акселерація, кістково-м’язова тканина росте так швидко, що весь організм за цим процесом не встигає. Звідси — хвороби хребта.

— І як їм цього запобігти?

— Порада для всіх одна, незалежно від віку, статі і соціального статусу. Потрібно займатись фізкультурою. Лише активний спосіб життя допоможе зберегти хребет здоровим. І в батька, і в мене було зовсім небагато пацієнтів-спортсменів. Хіба що, штангісти.

— Що ж, дякую за розмову.

— Будь-ласка, звертайтесь, якщо потрібно. Бажано, не як пацієнт.