Сергій Калініченко: «Кегебісти» не прорахували фактори добровольців, волонтерів і патріотизму»
Кілька днів тому вдалося поспілкуватися з одним із тих людей, котрих нині називають «кіборгами». Сергій Калініченко кілька тижнів у складі батальйону «Правого сектора» брав участь у боях за донецький аеропорт.
Сергій Калініченко — мешканець Комсомольська. Але й для Кобеляцького району він — людина не чужа. Сергій досить часто приїжджає у Кобеляки в силу своїх професійних обов’язків. Та й друзів і однодумців тут має. Узагалі ж, Сергій Калініченко є людиною добре відомою не лише в Полтавській області, а й по всій Україні. У тому, цивільному житті, він займався східними єдиноборствами, дуже довго очолював обласну федерацію годзю-рю-карате. Зараз же майже п’ять місяців воює на Донбасі. Останнім часом перебував у одній із найгарячіших точок збройного протистояння: донецькому аеропорту. Точніше, у тому, що від цього величезного і модернового об’єкта залишилось.
Наша зустріч і розмова відбулись цілком випадково. Зателефонував депутат Кобеляцької райради Володимир Білоусько і запитав‑запропонував: «Хочеш із справжнім «кіборгом» поговорити? Він тільки-но звідти приїхав». Подібними пропозиціями потрібно користатися. І от ми вже на кухні п’ємо чай. І Калініченко ділиться своїми враженнями від тієї війни, пробує прогнозувати подальший перебіг збройного протистояння та загального розвитку України, як держави. Забігаючи наперед, необхідно відзначити, що наші погляди не у всьому збігаються. Більше того, де в чому ми маємо ледве не діаметрально протилежні точки зору. Та у будь-якому разі цікаво слухати людину, котра живою і неушкодженою вийшла із самого «пекла» війни та зберегла здатність мислити й аналізувати. А, що головне, — не відчуває ненависті до тих, хто думає інакше.
Чому «Правий сектор» майже не зазнає втрат
— Отже, Сергію, давайте розпочнемо з того, як Ви потрапили в донецький аеропорт?
— Зараз я перебуваю у складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Дмитра Яроша. У липні 2014‑го року поїхав на підготовчі курси у відомий всім українцям учбовий центр «Десна», що знаходиться у Чернігівській області. Одну із тамтешніх військових баз передали в розпорядження «Правого сектора». Наша підготовка велась по кількох розділах. Велика увага приділялась загальній фізичній підготовці та рукопашному бою. Щоправда, уже через тиждень занять мені запропонували стати інструктором-рукопашником. Адже зрозуміли, що мій рівень підготовки дозволяє цим займатись. Стріляли ми дуже мало. Тому як «Правий сектор» і до цього часу не є офіційним військовим формуванням. І діючі кадрові офіцери із зрозумілих причин не поспішали надавати нам зброю для учбових стрільб. Натомість більше уваги ми приділяли різним тактичним заняттям, зокрема, методиці проведення зачисток, тобто, виявлення живої сили противника, складів зі зброєю, знешкодження ворога в умовах населеного пункту.
Як виявилося вже на передовій, подібний підхід себе повністю виправдав. Мобілізовані до Збройних Сил солдати «випалювали» на учбових стрільбах тисячі патронів, а, потрапивши в умови реального бою, губились, панікували, часто-густо просто кидали зброю.
Узагалі, підготовка бійців «Правого сектора» кардинально відрізняється від того, чому навчають у Збройних Силах України. Особисто я вважаю, що наші методи підготовки значно дієвіші і сучасніші. У армії вчать так, ніби справжньої війни не буде. Крім того, одним із суттєвих недоліків армійського вишколу є те, що він копіює старий радянський. А у армії СРСР ніхто про окремо взятого солдата не думав. Вони, солдати, вважались гарматним м’ясом. Сотня — туди, сотня — сюди, хто їх рахуватиме, тих загиблих і поранених. Головне — взяти якусь висоту або захопити будинок.
Наші інструктори вчать нас зовсім іншому. До речі, усі вони, ті, хто нас навчає, мають реальний досвід участі у бойових діях. Один чоловік — із Грузії, він пройшов чотири сучасні війни, інший служив у знаменитому французькому іноземному легіоні. Так от, у них — західні методики, де на перше місце ставиться збереження особового складу, простіше кажучи — життя і здоров’я своїх солдатів. У радянській і, можливо, сьогоднішній російській армії при виконанні бойового завдання ніхто своїх втрат не рахує. Ми ж воюємо по-іншому. Якщо під час захоплення чи оборони того чи іншого об’єкту наш боєць отримує поранення, то бойове завдання вважається невиконаним. Саме тому у складі «Правого сектора» дуже мало втрат.
Пройшовши навчання у «Десні», я потрапив на один із блокпостів. Він розташований на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей. Служба там була своєрідним продовженням навчання. Ми вже виконували справжні бойові завдання, але без прямого вогневого контакту з ворогом. За цей час керівництво перевіряло психологічну стійкість бійців. Адже в «Правому секторі» ніхто непідготовлених солдатів у бій не посилає. А вже після цього, у вересні, я із групою побратимів потрапили у знаменитий донецький аеропорт. До речі, це сталося випадково.
— А чому випадково, поясніть детальніше?
— Справа в тому, що я служу в підрозділі розвідників «Правого сектора». Ми маємо свої специфічні завдання. А ось обороною і захопленням об’єктів, подібних аеропорту, займається підрозділ штурмовиків. Але волею долі сталося так, що замість них у аеропорт зайшли розвідники. І я в їх числі. Крім «Правого сектора» на той момент об’єкт охороняли кіровоградські спецпризначенці та бійці 93‑ї мотострілецької бригади ЗСУ. Повинен сказати, що в Україні є справжній армійський спецназ. Хлопці із Кіровограда — це суперпрофесіонали. Непогано навчилися воювати і мобілізовані армійці.
А от ті, що нам протистояли у серпні та на початку вересня, — «денеерівське гарматне м’ясо». Інколи складалося враження, що їх спеціально посилають «на убой». Або вони всі там у неадекватному стані, під дією наркотиків. То підуть в атаку, як у кіно, на повний зріст, то вночі групою в два-три чоловіка, як хлопчаки по черешні, на нашу територію лізуть. Звичайно ж, що таких «вояків» ми знешкоджуємо швидко і без зайвих проблем. Можливо, це й грубо звучить, але вони фактично виконують роль живих тренувальних мішеней. І єдина небезпека, яка нам у той час реально загрожувала, — артобстріли. А ще наші хлопці спочатку зазнавали контузій, стріляючи з гранатометів у закритих приміщеннях. А так навіть поранених не було. Ситуація змінилася 14 вересня. Тоді проти нас уперше вийшли російські професіонали.
— І як Ви визначили, що це саме солдати російської армії?
— А це стало помітно у всьому. Змінився характер артпідготовки, стріляти стали інтенсивніше та влучніше. Обкурений «апалченець» чи п’яний «казак» так не зможе. Потім ми побачили ворожу піхоту. Ці солдати також відрізнялись від тих, хто нас атакував раніше. Новий противник був одягнений у однакову форму, у них була дуже сучасна стрілецька зброя. Але не це головне. Вони по-іншому йшли в атаку, по-іншому вели вогонь. Вони робили це правильно, зовсім не так, як клоуни-«денеерівці». Але ми успішно відбили і їх атаку. І вже коли вийшли з аеропорту, Дмитро Ярош нас повідомив, що ми воювали проти російських спецпризначенців, привезених аж із Омська. Про це доповіла наша розвідка, перехопивши їх радіоперемовини. Ще одним фактом, який підтверджує присутність російської регулярної армії, є те, що одразу після того бою противник попросив про кількагодинне припинення вогню, аби зібрати тіла загиблих. Раніше цього не робили. Думаю через те, що, як я вже говорив, трупи «денеерівців» ніхто не рахує і не збирає. Приблизно в ті ж дні на аеродромі з’явились ворожі танки. Тобто, техніка, яка потребує, щоб нею керували спеціально підготовлені люди. От із середини вересня в наших лавах теж почали з’являтися перші загиблі і поранені.
— Не страшно?
— Ви знаєте, ні. І справа тут не в моїй особливій психологічній стійкості. Думаю, що там не страшно нікому. Людина просто звикає до умов постійної небезпеки, постійного бою. І страх зникає. До речі, як і відчуття голоду. Перебуваючи в аеропорту, ми можемо по два-три дні взагалі нічого не їсти. Організм живе на своїх резервах. А потім на третій або четвертий день уже наїдаєшся. Так що, якихось побутових труднощів солдати не відчувають. Це ж війна. Хоча одразу зазначу, що тушонку я, напевно, не їстиму років 20. Дуже набридла.
— Ви ж розумієте, якщо страху немає у вас, то його немає і у бійців противника. Вони також звикають до смерті. Крім того, як в українських солдатів, так і у «денеерівців» трансформується психіка. Особисто мені вже кілька земляків розповідали про відсутність страху і, найголовніше, про те, що лінія фронту, передова стали для них справжнім домом. А це ж — ненормально. І дуже небезпечно. Війна рано чи пізно закінчиться. І ці люди із трансформованою психікою роз’їдуться по всій Україні. І далеко не всі пристосуються до мирного життя. А тут ще величезна кількість зброї, яка «гуляє» по містах і селах.
— Так, я усвідомлюю існування цієї проблеми. І чітко розумію, що державі вже зараз потрібно думати над її вирішенням.
Зараз настав час переможців
— Сергію, а Ви не задумувались на тим, як вирішувати проблеми звільненої від «денеерівців» та «еленерівців» території? Уявімо, що українська армія провела військову операцію і розгромила противника. Усе, ополченців немає, росіян також. І що робити далі? Як утримати та відбудувати вщерть зруйновану інфраструктуру Донбасу та, ще й враховуючи, що 90 відсотків населення ненавидять Україну?
– Ну, із останньою тезою я не згоден. Більше того, вважаю, що на Донбасі відсотків 10 людей справді палають лютою ненавистю, але не до України, а до Росії. Маю таких знайомих у кількох містах Донбасу. Є інші люди. Вони ніколи не підтримували Майдан, але бачать Донбас лише у складі України. Дійсно, можливо, що відсотків 20 і ненавидять нашу державу. Але всі інші, а їх більше половини, просто «роздавлені» сьогоднішньою ситуацією. І думають лише про те, аби війна швидше закінчилась. І їм абсолютно байдуже, хто переможе.
— Але ж явка на «денеерівські» вибори була високою. Люди в чергах стояли.
— Ну, черги були штучно створені. Там, де мали працювати п’ять виборчих дільниць, працювала лише одна. Звідси й черги. Крім того, люди йшли голосувати в надії, що після виборів усе миттєво закінчиться. А насправді, найтяжчий період ще попереду.
— Тобто, ви думаєте, що війна буде продовжуватись?
— Так, я в цьому впевнений. У Путіна вже двічі не вийшло задумане. Спершу він прагнув «запалити» і швидко забрати Крим та шість чи вісім областей сходу і півдня України. Забрав лише Крим. У той, перший місяць після Майдану, коли у нас не було ні армії, ні міліції, ні добровольчих батальйонів. Потім він вирішив створити плацдарм за допомогою так званих «ополченців». Також не вийшло. Та, з дозволу сказати, армія здатна утримувати лише частини двох областей. Та й то, виключно за допомогою російських найманців і регулярної армії. Аби там не було росіян, то «армії» ДНР і ЛНР давно б зазнали нищівної поразки. У Путіна залишається третій варіант: широкомасштабне вторгнення регулярної російської армії. Він, цей варіант, також приречений на поразку. Але він буде.
Я вважаю, що Путін та його аналітики серйозно помилились. «Кегебісти» нібито прорахували все, крім факторів добровольчих батальйонів, волонтерів та патріотизму українського народу. Проект розвалу України, насправді, триває десятиліттями. У свій час вони поставили Президентом України двічі засудженого Януковича. Без підтримки КГБ він не те, що Президентом, завгаром би не працював. «Кегебісти» повбивали тодішніх «господарів» Донбасу: Брагіна, Щербаня, Кушнарьова. Лише через те, що ті були бандитами, але не «промосковськими». І зробили кар’єру Ахметову й Януковичу. Потім вони через своїх агентів впливу розвалили армію. І ось Майдан. Путін подумав, що прийде і забере майже всю Україну голими руками, а його будуть хлібом-сіллю зустрічати. Сталося ж зовсім не так. І тепер йому потрібно або визнавати поразку, або йти ва-банк. Думаю, що він обере другий варіант.
— Невеселу Ви перспективу змальовуєте. А скажіть, будь ласка, чому саме «Правий сектор»? Існує ж чимало інших добровольчих батальйонів?
— Тут є кілька причин. Одразу хочу наголосити, що я — людина далека від політики. У дев’яності справді брав участь в русі за утвердження незалежності України. Але то була радше громадянська позиція, аніж політичне кредо. Потім ціль була досягнута, тож я повністю занурився у світ східних єдиноборств. Цим, до речі, і на життя собі заробляв. Потім стався Майдан. І я брав участь у тих подіях, не будучи в лавах якоїсь політичної партії. Там познайомився з хлопцями із «Правого сектора». Сподобались їх рішучість, сміливість, злагодженість дій. Дуже сподобався сам Дмитро Ярош, як лідер та особистість. Тому, коли почалася війна, пішов добровольцем саме у «Правий сектор». І знову не помилився. Дуже професійні і віддані ідеї хлопці. Врізалась у пам’ять розповідь одного зовсім юного побратима, історика за фахом. Він розповідав про бійців УПА. Один із тих воїнів, справжніх воїнів, не «ряжених», сказав: «Ми свідомі того, що не переможемо, а загинемо. Але ми знаємо, що покажемо приклад боротьби майбутнім переможцям». Зараз настав час таких переможців. Зараз або ніколи.
— Та все ж, Сергію, війна закінчиться. Дай Боже, щоб швидко. Ким Ви себе бачите у майбутньому мирному житті?
— Думаю, що так чи інакше буду пов’язаний із підготовкою майбутніх воїнів, справжніх захисників Вітчизни. Вважаю, що професійну армію за американським зразком Україна економічно не «потягне». Швидше за все, у нас створять невеличкий, але дуже боєздатний контингент сил швидкого реагування. Там служитимуть суперпрофесіонали, які отримуватимуть високу зарплату. Але їх буде дуже мало. Натомість в Україні буде величезна кількість нацгвардійців. Ці люди займатимуться звичайною цивільною роботою. Але один раз на рік, а можливо й частіше, проходитимуть військові збори. Вони знатимуть тактику бою, вони вмітимуть стріляти. І тоді, у разі агресії якогось чергового «путлера» чи когось іншого, кожен дім стане фортецею. Із кожного вікна по ворогу будуть стріляти. Такий вид армій не надто дорогий для держави, але досить ефективний. Та цю величезну кількість людей потрібно комусь підготувати, навчити військовому мистецтву. Можливо, саме тут і знадобляться мої знання із рукопашного бою і досвід, отриманий на війні. Можливо, працюватиму з молоддю. Адже в школах обов’язково потрібно відновити навчальну військову підготовку.
— Будемо сподіватись, що Ваші знання стануть необхідними якнайшвидше. Але в мирний час.
— Згоден. До речі, зовсім забув. Хочу сказати щодо міфічного фінансування «Правого сектора» Ігорем Коломойським. Розповім про те, що бачив на власні очі і з чим зустрічався в реальному житті. Я, як і мої побратими з «Правого сектора», воюючи, грошей не отримуємо. І зброю фактично лише у бою здобуваємо. За гроші Коломойського наших поранених лікують у Дніпропетровську і оплачують проживання в одному з готелей. Це — правда. Усе інше — вигадки російських пропагандистів та їх «прихлєбателей» в Україні.
— Дякую за розмову. Повертайтесь із війни швидко і неушкодженим.
— Дякую. Так і буде.
