«Війна вживу — не те, що по телевізору!»
2‑го квітня новосанжарські волонтери подолали тисячу кілометрів і побували в Костянтинівці, Деліївці та Зайцевому.
Черговій поїздці волонтерів на Схід передує активна робота «жіночої сотні» на кухні санаторію «Антей». Тут у короткі строки новосанжарські жінки готують для солдатів страви, які вже наступного дня повезуть на передову. Працюють жіночки злагоджено та швидко. Раз — і на великому підносі вже з’явився десяток млинців із м’ясом, два — і до них додався ще десяток.
— Ми всього робимо по 250 штук, — розповідає Антоніна Горошочок, мати бійця «Азова», — 250 млинців, 250 котлет, 250 голубців.
Жінки поспішають: до вечора приготування страв потрібно завершити, бо вже о 1:00 волонтери мають виїхати із Нових Санжар у чергову поїздку.
Як волонтери «брали» Ізюм
Близько години ночі ми дійсно виїжджаємо із Нових Санжар на трасу Полтава-Олександрія. Заради цікавості запускаю на телефоні секундомір, аби зафіксувати, скільки часу займе дорога від нашого селища до передової.
— У нас тепер такий транспорт, що розраховуй дня на два у дорозі! — посміхається волонтер Юлія Солодка.
Дійсно, волонтерська «Газель», подарована Михайлом Васютою, не відрізняється швидкохідністю (особливо завантажена під зав’язку — авт.) і дуже рідко перевищує показник у 70-80 кілометрів за годину. Проте, до честі «Ласточки» (так її жартома кличуть волонтери — авт.), у цій поїздці вона себе показала на «відмінно»: здолала більше тисячі кілометрів по не найкращих в Україні дорогах без будь-яких пригод.
Щодо доріг. Виявляється, аби траса стала непридатною для пересування автомобілями, її не обов’язково бомбити чи обстрілювати. Найгірша дорога, яку ми бачили під час поїздки, пролягала не Донецькою областю і не знаходилася за кількасот кілометрів від передової. Це траса через місто Ізюм. Сказати, що вона всіяна ямками, ямами та ямегами — це нічого не сказати. Наша «Газель», підстрибуючи на кожній із них, здригалася так, що здавалося — ось-ось розпадеться на атоми. Дивом, але не розпалася.
— А я думав, що у Нових Санжарах дороги погані! — скрушно хитає головою Микола Кудрін, який у звичайному житті працює таксистом, а цього дня вперше їде на Схід за кермом волонтерського автобуса. — Коли повернуся, я і на Забрідки буду на виклики їхати. Тому що туди дорога і то не така розбита, як тут.
За Ізюмом дорога стає трохи кращою, і ми порівняно швидко долаємо залишок шляху Харківською областю. Невдовзі нас зупиняють на блок-посту неподалік славнозвісного Слов’янська. Дивлюсь на секундомір: ми в дорозі 7 годин 29 хвилин і 30 секунд. Утім, це ще далеко не передова.
Зазвичай балакучий Микола, коли ми проїздимо околицею Слов’янська, замовкає і потім деякий час перебуває у пригніченому настрої. Таке враження на нього справляють зруйновані будинки понад дорогою, посічені «Градом» дахи, повністю розбиті снарядами двоповерхові дачі, магазини, спалені заправки і торгові павільйони.
— Війна вживу — зовсім не те, що по телевізору! — ділиться враженнями через якийсь час наш водій. — У нас там більшість людей не сприймають це все серйозно, дивляться, як на звичайну картинку в телевізорі. А це справді страшно…
Ми проїжджаємо вже добре знайому нам Костянтинівку. При цьому кілька разів розминаємося із вантажівками, які везуть асфальт.
— По-моєму, тут дороги ремонтують більше, ніж у нас! — сміються волонтери.
Нарешті, розпитавши дорогу на блок-посту нацгвардії, ми дістаємось містечка Зайцеве. Згідно показам секундоміра, на дорогу ми витратили 9 годин 38 хвилин та 15 секунд.
За парканом якогось чи то аеродрому, чи то станції радіолокації нас зустрічає боєць із Соколової Балки Валентин Свистун зі своїми побратимами. Вони розвантажують свою частину продуктів та речей із мікроавтобуса та ведуть нас подивитись на умови проживання. Від дощів, які й на Сході йшли цілий тиждень, земля розкисла і перетворилася на багно. Ми обережно спускаємося в окоп, збираючи на черевики великі шматки глини. Йдемо простеленими під ноги дошками і нарешті пірнаємо у глибину бліндажа. Тут, на глибині два метри, і живуть наші військові.
— Ви скільки всього привезли, що у нашу хатку може не поміститися! — розгублено посміхається Валентин Свистун.
У бліндажі дійсно досить тісно: два ряди ліжок попід стінами, полички на стінах та невеликий столик із кількома металевими чашками на ньому — у кутку. Поміж ліжками стоїть квадратна буржуйка із виведеною надвір трубою, під стелею горить електрична лампочка — елементарні блага цивілізації є навіть тут.
Бійці проводжають нас до автобуса. Дякують волонтерам, а ті обіцяють приїхати перед Великоднем із свіжими пасками.
Диверсійні групи приходять щоночі, тому стріляти доводиться часто
Із Зайцевого ми їдемо до іншого містечка — Деліївки. Неподалік нього зараз розміщуються бійці 25‑ої десантної бригади, серед яких і наш земляк Вадим Житник. При відступі з Дебальцевого солдати втратили майже всі особисті речі, тому волонтери за останній час відвідують їх уже вдруге. Юлію Солодку десантники зустрічають уже як рідну. Її тут знають не лише полтавчани, а й солдати з різних куточків України. Доки вояки розвантажують привезену гуманітарну допомогу, волонтер записує на коробках номери телефонів благодійників, аби солдати могли самі зателефонувати і подякувати доброчинцям.
— Цей генератор купив Михайло Васюта. Цю бензопилку, форму та берці — Валентина Піддубна разом із малокобелячківськими фермерами. Ось цей навігатор передав Юрій Білокінь. Це ось медикаменти, десь на тисячу гривень. Їх надав Валерій Нещадим від аптеки № 49.
Бійці-десантники виявляються балакучими та веселими хлопцями. Зрештою, як і більшість українських вояків, із якими нам доводиться зустрічатися ближче до передової. Вони з радістю розписуються на привезеному Юлією Солодкою українському прапорі, дякують новосанжарським діткам за листи й добрі побажання і обіцяють повернутися з перемогою.
Один із хлопців бере у волонтера лист, написаний жінкою із Горлівки, яка зараз проживає у Нових Санжарах. Воїн читає листа вголос, інші бійці уважно слухають. У листі жінка дякує солдатам за те, що вони захищають собою усю Україну, і прохає їх швидше звільнити її рідну Горлівку від проросійської нечисті.
— Горлівка о-о-о-он там, — показує рукою досвідчений десантник, якого волонтери просто називають Художником. Він кілька хвилин тому намалював на прапорі парашутний купол і літак для новосанжарських дітлахів. — Відтіля постійно приходять диверсійні групи. Буває — вдень, буває — вночі. Ось на дорозі ще гільзи лежать — це вчора вночі перестрілка була. А так ми сидимо і не знаємо, чого чекати. Взагалі, я не знаю, що там у Києві собі думають. Награбують, а потім знову тікатимуть, як і попередні?!
Утім, якщо за владу в Києві хлопці не готові поручитися, то за себе самих говорять впевнено: не хвилюйтесь, ми не відступимо.
Попрощавшись із гостинними десантниками, ми їдемо до останньої точки нашої поїздки: за Костянтинівкою ми маємо зустрітися з бійцем Олександром Косьяненком зі Старих Санжар. У цей час починається ливень, тому довгого спілкування не виходить. Наш водій упритул під’їжджає «Газеллю» до військової вантажівки, волонтери швидко передають хлопцям привезене, фотографуються на згадку під дощем — і ми вирушаємо в дорогу додому. Назад машину веде Руслан Корнієнко. Слід зауважити, що порожня «Газелька» їде вже набагато швидше, ми витрачаємо на зворотній шлях близько семи годин.
Уже на рідній полтавській землі на волонтерів очікує досить неприємна зустріч. Проїхавши з десяток блок-постів без будь-яких ексцесів та зауважень, нам доводиться затриматися на першому ж посту «рідної» полтавської ДАІ. Старший прапорщик із суворим виглядом погрожує нашому водію, що зараз складе на нього протокол. Виявляється, даїшник вважає, що водій порушує правила дорожнього руху, оскільки має категорію «В», а керує мікроавтобусом для пасажирських перевезень. Ми пояснюємо, що це не маршрутна «Газель» і возить вона лише волонтерські вантажі. Проте занадто принциповий інспектор наостанок обіцяє, що наступного разу без штрафу волонтери не поїдуть. Настрій у волонтерів зіпсований, хоча зазвичай після тривалих поїздок вони радіють, що все минуло без пригод.
Ось так. Нова країна, нові люди, нова міліція…
