Ностальгія

Останнім часом, коли потрапляєш у якусь компанію, складається відчуття, що ти там сторонній. Тобі немає про що говорити, тому що пускатися в балачки типу «а чому це Парасці сто гривень добавили, а мені ні, що вони там собі думають» наївно аж до сміху.

Сказати ж щось про те, що нас очікує, немає можливості, бо в кращому випадку тебе ніхто не зрозуміє, а в гіршому — почеплять ярлик божевільного. Ну, це як з китайцем про щось говорити, коли мови не знаєш.

Мислення людей настільки перевели в «паралельний вимір», що вже відсутня можливість нормального з ними спілкування. Хоча дехто починає підозрювати щось неладне й інколи можна почути, що українців навмисне цілеспрямовано знищують. Браво! Шановні, а вам про це до Майдану не говорили, не писали? Та отут же і писали. І я писав, і Філоненко писав. Перед парламентськими виборами була редакційна Ігоря Миколайовича з красномовним заголовком «Не кажіть, що вас не попереджали». Була і моя стаття з таким же заголовком, суть якої зводилася до підтримки кандидата в депутати Володимира Слєпцова, тодішнього карлівського міського голову. Набрав Слєпцов, здається, близько 400 голосів. Мені він говорив після виборів, що на зустрічах агітував не за себе, бо знав, що не пройде, так як у минулому був у «регіоналах», а просто пояснював людям, за кого не треба голосувати, бо буде горе. Так дослівно і казав: «буде горе». Але наших людей не одуриш, українці найкращі на земній кулі знавці політики, особливо — глобальної. Проголосували по-своєму, ну а далі — маємо те, що маємо. Але найсмішніше попереду. Із усього видно, що країну таки «кинуть» у нові вибори. Усе до цього йде. І от тоді вже можна буде й посміятися, крізь сльози. Люди, вщент заплутані «ящиком», виберуть ще гірших. Так як зараз починають жалкувати за Януковичем, років через три будуть жалкувати за Порошенком. І ті вибори будуть для України, мабуть, останніми. Хіба що всевишній втрутиться. Писав же Пушкін, вулиці імені якого ще чомусь не поперейменовували: «Ум человеческий по простонародному выражению, не пророк, а угадчик, он видит общий ход вещей и может выводить из оного глубокие предположения, часто оправданные временем, но невозможно ему предвидеть случая — мощного, мгновенного орудия Провидения». Тож, може, я помиляюся і Україні пощастить, дякуючи «Провидению».

Десь читав, що розумні люди роблять революції в чужих країнах, а дурні — у своїй. У повній мірі це й нас стосується. Ну це ж до якої міри треба бути невігласом, аби не розуміти того, хто і навіщо в наш час робить революції. Одна знайома розповідала, як у «буремному» 2014‑му в дворі багатоквартирного будинку побачила молоду людину з хлопчиком, який грався на дитячій площадці. Щось їй здалося незвичним і вона підійшла до них ближче. Виявилося, що той чоловік сирієць. Колись навчався у нас в інституті. Одружився з сокурсницею із Донбасу і вони поїхали на його батьківщину. Жили там аж доки не почався у них свій «майдан» і громадянська війна. Вони переїхали до його тещі в Україну. І, на тобі, новий майдан та нова війна. Вони опинилися в Кобеляках у жінчиних родичів. Чоловік той все обурювався, що як же ми, такі неначе розумні, добровільно самі «наступили на старі граблі». Розповідав, як, перебуваючи вже в Донбасі, спостерігав по телевізору події у Києві і буквально ставив «галочки» про виконання того, що вже бачив на своїй батьківщині. Усе повторювалось неначе за сценарієм, аж до розстрілу учасників Майдану. Знаю, що для «патріотів» в таке повірити… Але це не я придумав. Може хтось, прочитавши, згадає, що він цю людину бачив чи навіть знає.

Усе ж логічно. І все давно відомо і навіть написано. От є книжка американця Джорджа Фрідмана «Наступні 100 років: Прогноз подій XXI століття». Чому б її українцям не почитати замість «Анжелік»? Не читатимуть. А там є цікаві речі. Наприклад, «Ми відчуваємо глибоку ностальгію по 50‑х роках ХХ століття, коли все було простіше».

Це я до того, що мене постійно звинувачують в ностальгії по «совку». Та виявляється, не я один такий. Хоча насправді у мене не ностальгія, а намагання тверезо дивитися на речі.

Р.S.: Джордж Фрідман — американський політолог, засновник (1996) та Головний виконавчий директор недержавної розвідувально-аналітичної організації «Стретфор» (Остін, Техас). У 1994‑му році Фрідман заснував Центр геополітичних досліджень при Луізіанському державному університеті, який займається стратегічним прогнозуванням.