Завдання №1

Завдання №1

З кожним днем у більшості українців зміцнюється віра в нашу Перемогу. І це нормально й правильно. Адже нинішня війна, у яку була втягнута Україна, з нашого боку є справедливою та визвольною.

Звичайно, ще ніхто не знає, коли закінчиться ця війна. Звичайно, не можна повністю виключити можливість її переходу в іншу, ще не знану цивілізованим людством стадію — ядерну. Тим більше, що деякі російські аналітики, котрі претендують на статус незаангажованості рашистською владою, стверджують, що рішення про завдання ядерного удару по Україні вже прийнято.

Але попри всі ці небезпеки і виклики, віра саме в нашу Перемогу росте й зміцнюється.

От у попередній редакційній автор мріяв про те, як українцям не втратити оті прекрасні відчуття єдності та милосердя, які були проявлені під час війни.

А сьогодні хотілося б помріяти про те, як нам здобути та не втратити одну поки що непритаманну нашій нації рису. Мова йде про нетерпимість.

Українці, як відомо, у своїй переважній більшості є людьми аж занадто терпимими. Або, як кажуть у Європі, — толерантними. Надто багато ми можемо пробачити. Надто часто ми буваємо поблажливими там, де потрібно б бути жорсткими і непоступливими.

Одразу наголошу, що мова тут іде не про ставлення до убогих нещасних рашистів. Про них, звичайно, навіть після Перемоги не можна забувати. Адже навіть після того, як їх віддухопелять та заженуть у берлогу, вони не зміняться. Це кармічно, така то вже нація — орки-раби, які добре вміють лише ненавидіти, а розуміють лише силу.

Та думаю, що вже все цивілізоване людство на довгі століття, якщо не назавжди, затямило, що орків потрібно не випускати із берлоги і періодично-профілактично лупити палицею по голові.

Для нас, українців, після Перемоги головним буде не контроль над орками. Цим спільно займатиметься увесь Світ.

Головним буде оту нетерпимість і непримиренність, котрі Нація продемонструвала в боротьбі з ворогом, не втратити і правильно застосувати в мирний час. Причому — застосувати в середині своєї України.

Погодьтеся, що до війни усі ми були терпимими до корупції, до зловживання владою, до неповаги до наших фундаментальних прав.

«Усі крадуть потроху», «Нехай краде, він же й робить», «Да, бандит, але ж гречку дав», «Він начальник — я дурень» — ці паттерни, ці установки були звичними і нормальними для українців.

А це — погано. Це — не менш небезпечно, аніж вторгнення орків‑рашистів. Адже така терпимість до відвертого негативу у владі, яку собі дозволяли українці, послаблюють націю, послаблюють державу. І роблять можливим нове вторгнення, нову війну.

Дехто із земляків уже зараз говорить:

— Потрібно привести у владу дійсно нових людей.

І бачить перспективу лише у військових. Мовляв, лише ті, хто воював, хто, виконуючи обов’язок і наказ, проливав свою і чужу кров, зможе вистояти і в майбутній битві із спокусами, не крастиме сам і не дасть цього робити іншим.

Не факт, ой, не факт. Надто така надія є по-дитячому інфантильною. Знову — нехай хтось. Цього разу, військові.

А доведеться ж таки всім разом. Разом працювали і воювали заради Перемоги. Разом відбудовуватимемо. Разом і красти не даватимемо.

Поки що — це лише мрія.


Автор: Ігор ФІЛОНЕНКО, «ЕХО»
13 травня, 09:09 | Полтавщина | Редакційна

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.