Борітеся — побороте, Або правда про війну з алкоголем

11 лютого — день, який червоною святковою датою ввійде в історію держави Україна. Адже саме цього дня вступив у дію найбільш потрібний і актуальний закон. Закон, який нарешті прирівняв пиво, джин-тонік, бренді-колу та всі інші солодкі та не дуже слабоалкогольні напої до звичайних і напрочуд «вставляючих» горілочки та коньяку. Тобто, до алкоголю. Сталося, шановні! Крига скресла, як захоплено вигукнув би вірний турецькопідданий Остап Бендер!
Ну, ось, подумалось того вікопомного дня, 11‑го лютого, нарешті наші дорогі та усіма любимі депутати згадали про наше майбутнє — нашу красиву, романтичну і найкращу в світі молодь. Нарешті найпринциповіші у світі державні мужі вирішили подумати про генофонд нації. Не плутайте, будь ласка, із геноцидом. Зізнатися, спочатку недовірливий автор цих рядків сумнівався у можливості прийняття такого закону. Грішний, каюсь. Просто міркував собі так: ну невже наші непідкупні депутати зможуть образити усіма шановані торгові марки «Оболонь», «Чернігівське», «Львівське» і т. д. (вибачте, якщо когось не назвав) і назвати їх продукцію (страшно уявити) АЛКОГОЛЕМ! Про таке і подумати було важко. Адже раніше, коли молодий хлопчина за дві години випивав чотири літри оболоньського пивця, ніхто цим особливо не переймався. Ну й що, він же не горілку жлуктить! І взагалі воно слабоалкогольне! Але потім наші любимі депутати вирішили серйозно перейнятися долею цього хлопчини. Як же ж так, подумали вони, він же, виявляється, вживає алкоголь! А отже, виходить, і спивається? Виходить, так. Цього народні обранці допустити не могли і вирішили прийняти вищезазначений закон.
Ну молодці, подумав тоді ваш покірний слуга. Прийняли-таки закон. Низький їм уклін. І ще подумав: ну тепер вони серйозно візьмуться за збереження нашого світлого майбутнього. Себто, за виконання прийнятого ними закону. І вже з 12‑го лютого жоден 16, 17 і навіть 17 з половиною –річний українець не зможе ніде купити пляшечку хоч чого-небудь алкоголевмісного. І з настанням весни-2010 на вулицях разом із котами не з’являться численні групки молоді, яка потягує «з горла» пивце-тонік-шейк. І діти, нарешті, зможуть просто бавитись на дитячому майданчику, а не зацікавлено дивитися на батьків, які в цей час попихкують цигарками та попивають те ж пиво. Найбільше хотілось вірити у те, що прийнятий закон дійсно стане першим справжнім кроком до здорової української нації.
Багато у що тоді повірив автор. І з дня прийняття закону почав уважно стежити за змінами у суспільстві. Спочатку з’явилися публікації у газетах, на сайтах, відеосюжети по телебаченню. Потім чиновники різних рівнів заявили про свою підтримку закону і про усіляке сприяння боротьбі за здорову націю. Вечірніми вулицями пішли патрулі з працівників міліції та різних соціальних служб. Вони покликані були виявляти факти порушення закону, попереджати, а де потрібно — і карати, порушників. І на якусь мить авторові навіть здалося, що у нашій далеко не ідеальній країні зможе запрацювати хоч цей, дійсно потрібний та актуальний, закон.
Але, придивившись уважно до всієї цієї бурхливої діяльності, автор із жахом і сумом зрозумів: усе це — звичайнісінький фарс! Ілюзія, обман, імітація — називайте це, як вам більше подобається! Прийнявши черговий закон, який мав урегулювати певну сферу життя у цілій країні, депутати ані трохи не почухались, щоб якось втілити його в життя. І державний акт, який вступив у силу 11‑го лютого, лишився черговим законом на папері. Такою собі фальшивкою, якою можна похвалитися перед Євросоюзом, закрити рота громадським організаціям, що дійсно переймаються проблемою української молоді, яка поступово спивається…
Щоб підтвердити думку автора, не потрібно з піною на губах доводити, що закон виконується. Варто просто вийти і погуляти вулицями Нових Санжар. Або Кобеляк. Або Царичанки. Або Полтави. Сумніваюсь, що картина десь серйозно різнитиметься. Але ми говоримо про Нові Санжари. Просто тому, що у них мешкає автор. І має змогу час від часу дивитися по сторонах і дещо бачити. Бачити, наприклад, як чи не кожного літнього дня десятки молодих (і не дуже) людей заходять до магазинів, купують там пиво і йдуть гуляти. Так, вони не йдуть його пити у кафе, не несуть його додому. Вони можуть сісти на найближчій лавці (благо, їх у Нових Санжарах достатньо) і спокійнісінько собі пити пивопрямо з пляшки. І радіти життю. І ви мені можете не повірити, але… їх ніхто не проганяє і не засуджує. А якщо хтось раптом і наважиться, боронь Боже, зробити якесь зауваження, то тихенько і несміливо. Не приходять серйозні працівники міліції, не складають протоколи і не накладають на порушників штрафи. Можливо, просто працівники міліції не знають, де потенційних порушників шукати? А може, просто уміють у потрібний момент відвертатися у протилежний бік? Загадка. Але факт лишається фактом — пиво як пили, так і п’ють. П’ють на автобусних зупинках і на самій автостанції. П’ють і на стадіоні, на якому нібито розпиття заборонене. Але де ж ви бачили тверезого футбольного уболівальника? Трапляються, звичайно, але ду-у-у-же рідко. У нас футбол і пиво — слова-синоніми. Що взагалі-то є абсурдом.
П’ють вони, панове депутати, і, напевно, ще довго будуть пити. Тому що припізнились ви зі своїм законом. Років так на 15–20. Тому що вже виросло «вуличне» покоління, яке нічого поганого у розпитті алкоголю на вулиці не бачить. І в цього покоління вже народилися діти, які теж уже встигли підрости. А росли вони під красиві та чудово продумані реклами тієї ж «Оболоні», «Чернігівського», «Туборга» та «Хайка», яку ніхто ж, звичайно, ніколи не забороняв і не буде забороняти. Ні, ми краще будемо боротися з алкоголем на вулицях. Геніально! Цікаво, хот це придумав — спочатку боротися із наслідками, а потім — і з причинами? Геніальні українські депутати! «Борітеся — поборете!» — писав колись дійсно геніальний Тарас Шевченко. Але такого, напевне, навіть він уявити не міг. Замість того, щоб дійсно спробувати розібратися у проблемах молоді, у тому, чому саме вони вже із юного віку стають алкозалежними, наші депутати приймають такий собі липовий закончик, який, до того ж, і виконувати ніхто не збирається. Набагато складніше усвідомити, що із нашою молоддю давно вже щось не так. Що майже кожен хлопець п’є років з 13–14. Що кожна друга старшокласниця палить і не бачить у цьому нічого поганого…
Але повернімося до тих, хто виріс на міцних пивних традиціях (велика дяка за їх посильний вклад панам Кличкам і Шевченку — тому, котрий Андрій). Для них пиво ніколи не було і не стане дійсно алкогольним напоєм. Молоді люди не просто до нього звикли — воно стало їхньою потребою. Такою ж, як хліб чи вода. Такою сильною потребою, що зараз уже нікого не здивуєш вагітною на восьмому місяці жінкою, із величезним животом, яка, йдучи по вулиці, питиме пиво. І навіть якщо переконувати її, що цим вона може завдати непоправної шкоди своїй майбутній дитині, вона навряд чи вам повірить. Це ж просто пиво! Що від нього буде? А через якийсь час ця дівчина стане мамою. І разом зі своїми подружками прийде на дитячий майданчик. Щоб відпочити від домашніх клопотів, вигуляти дитину і спокійно собі покурити та попити пивка. А ви прийдіть, панове депутати, і зробіть їй зауваження, що цим вона порушує певну статтю того самого славнозвісного закону від 11 лютого. І що на неї дивиться її власна дитина. І чужі дітки теж дивляться. І для них це стає нормою. Мама п’є пиво, отже, і я, коли виросту… буду пити пиво. Ось так і виросте чергове покоління, яке алкоголь і нікотин всотає у прямому сенсі з молоком матері. І спробуйте потім, панове депутати, злякати це покоління якимось вашим законом. Але що вам до них, ви ж боретеся за тверезе майбутнє! Борітеся…

Подобається    0