Блог: Блог Миколи Гузченка
Автор: Микола Гузченко
Я почав читати у п’ять років. Досі пам’ятаю ту мить, коли раптом зрозумів, що кілька поряд написаних літер, коли їх прочитати підряд, утворюють собою слово. Секрет виявився простим - просто слово "сповідь", скажімо, потрібно читати як "сповідь", а не як "си-пи-о-ви-і-ди-м’який знак". Я був у захваті. Читати дуже сподобалось. Я читав завжди і скрізь. Спочатку якісь дитячі книжечки, потім - уркаїнські народні казки, казки Андерсена, прекрасні пізнавальні оповідання Віталія Біанкі, які обожнюю, похмурі але живописні історії Астрід Ліндгрен, казкові розповіді Александра Волкова. Пізніше в хід пішли Гомер, Дефо, Дюма, Свіфт, Лондон, Твен, Верн, Ільф з Петровим, Бєляєв, Полєвой, якісь фантастичні книжки, книжки про індіанців, про війну, детективи, назви і авторів яких уже й не пригадаю.
Читав усе підряд. Не читав, правда, вірші (окрім Іліади й Одісеї, написаних гекзаметром, а він сприймається як проза). А ще не читав українських авторів, бо вони всі поголовно писали про життя української злидоти, а про злидоту і її життя я і без них прекрасно знав.
У п’ятому класі ми з братом купили приставку "ВТ" і я читати майже перестав. Але тоді на допомогу прийшли уроки зарубіжної літератури, які підштовхували до книжок. А взявши книжку до рук, я неодмінно читав її до кінця. Так до списку авторів додались Булгаков, Кафка, Джером, знову Лондон, ще може хто.
Зрозуміла річ, в дитинстві я не був мудаком і читанню своєму не надавав абсолютно ніякого значення. Я не випендрювався перед дружбанами, не фотографувався з книжками, не трендів, щоб брали з мене приклад. Це була просто розвага. Подобалося читати - от я і читав.
Останні років 10 - 12 я майже взагалі нічого не читаю, і цьому теж не надаю ніякого значення. Перестав і перестав. Зараз є інші розваги.
Але зовсім несподівано читання дало дуже корисний побічний ефект. Виявилося, що під час читання людина мимохіть запам’ятовує, що і як пишеться. Не знаю правильно чи ні, але я називаю це явище інтуїтивною грамотністю. Це коли людина не знає жодного правила, але пише без помилок. Так трапилось і зі мною. Коли мені в школі траплялося сумнівне слово чи речення, я не читав правил а просто писав поряд можливі варіанти написання. Неправильний варіант різав очі, і я його відкидав.
Для мене існувало єдине правило: книжки, які я прочитав. Я підсвідомо відчував, що побачений раніше друкований текст - це еталон, на який потрібно рівнятися. Дякувати Богу, надруковані при Союзі книжки були ідеально грамотно і точно написані. Досі впевнений, що кілька тисяч сторінок якісних книжок дадуть більший ефект, ніж десять років зубріння правил.
Надрукований на папері текст став для мене священним, і я навіть уявити не міг, що такі тексти можуть бути безграмотними і неякісними. Аж доки зла доля не вклала до рук примірник районної газети "Колос". Це трапилося років у 16. У газеті була надрукована стаття Тетяни Бондаревської про те, що сучасні підлітки - падлюки і не вміють толком говорити українською. І ось ця стаття про чистоту мови була надрукована з десятком огидних русизмів, кальок і опечаток. Світ перевернувся. Для мене це було так, ніби хтось наблював на ікону. Остаточна наруга над моїм божеством відбулася з появою "ЕХО". Я зненавидів провінційну пресу.
Але потім трапилося диво - мене прийняли на роботу коректором. Я по-горденківськи зухвало вважав, що газета потрапила в надійні руки і тепер стане ідеальною. Та зухвалості надовго не вистачило. Робота була мені не по зубах. По-перше, катастрофічно не вистачало зосередженості й уважності. Виявити всі опечатки типу "Беренжівка, Коебляки" не вдавалося. По-друге, катастрофічно не вистачало знань. Я не знав, що правильно буде "Гончаревий" а не "Гончаровий", що "будь ласка" пишеться окремо і що "З повагою, Василь" пишеться з комою. Дуже шкода, що тоді не було цього сайту і ніхто не міг тицяти мене носом у клякси. Я був би радий і вдячний за кожний шолбан.
Не досягнувши особливих успіхів на коректорському поприщі, через рік з хвостиком я пішов у відставку. Але виявив жахливу річ: регулярне читання поганих, неграмотних, неякісних текстів з масою помилок (а більшість дописувачів напару з журналістами-початківцями якраз так і пишуть) зіпсувало мою інтуїтивну грамотність. Очі звикли до огидних текстів і припинили помічати помилки. Вони стали забувати, як правильно писати, бо всяке вже бачили. Висновок невтішний: регулярне читання неякісного тексту робить з людини неграмотного дебіла.
Ось тому я і додовбуюсь зараз до помилок у статтях. Газета - це не просто бізнес. Це не калошами торгувати. Газета несе просвітницьку місію. Зараз люди майже не читають. Чи не єдиним чтивом для більшості жителів району є "ЕХО". І от десятки тисяч людей щодня перечитують оці статті. З русизмами і страшною кількістю граматичних помилок. І Бог з ними з опечатками, з плутаниною прізвищ - "Бернежівка" нікого не зіб’є з пантелику. Найстрашніше - це помилки по тупості. Це коли автор чи коректор пише абияк не тому що не помітив помилку, а тому що не знає як правильно. Очі читача звикають до неякісного тексту і він сам стає безграмотним. Він звикає до хаотично сформульованих речень і сам починає говорити незграбно, незрозуміло. Видавець бере на себе величезну відповідальність - він вчить людей писати і говорити.
Мені здавалось, що редакція (в першу чергу коректори, в другу - автори) зрадіє моїм зауваженням і буде відшліфовувати грамотність. Але виявилося, що до якості текстів нікому немає діла. Хтось занадто завантажений і не має часу, хтось занадто самозакоханий і чхать хотів на критику, хтось занадто бездарний і тому безнадійний, у когось мала зарплата і тому він робить роботу абияк. Зараз я майже не коментую якість статей. Чіпляюсь тільки до Паршевлюка. Не тому що він погано пише або хтось із нас мудак, а тому що його хвилює якість текстів. Він - єдиний, хто прочитає зауваження, може посердиться трохи, може погортає якісь правила і наступного разу напише краще.
Додати коментар