Тіні забутих боїв. Кобеляки.

В цьому році Україна відзначає 66 річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні та 70 років з дня її початку. 

Сотні тисяч наших співвітчизників полягли на полях, де проходили бої. Тисячі дітей залишилися сиротами, а батьки не дочекалися повернення своїх дітей з фронту. Напевно немає жодної сім’ї та міста в нашій з вами країні, яку б не зачепила ця жахлива війна. На жаль не стали виключенням і наші Кобеляки... 

 

Трішки історії

 

В ті вже давні часи наше місто було селом (хоча й вважалося районним центром), де за останнім перед війною переписом населення (1926) проживало 10984 жителя. У 1925-30 роках в Кобеляках працювала кооперативно-торгова школа, в 1930-35 - педагогічний технікум, з 1934 - зоотехнічне школа, з 1936 - середня медична. Працювали також 3 середніх, 3 неповні середні та 1 початкова загальноосвітня школи. Діяли дитяче містечко ім. В. Г. Короленка на 1 тис. дітей-сиріт, Палац культури на 400 місць, 5 клубів, 3 бібліотеки. 

Село жило своїм життям. Проте все змінилося 22 червня 1941 року… 

 

Початок війни

 

Війна сколихнула село. Дієздатні чоловіки пішли на фронт, а жінки залишалися з дітьми вдома. 

З перших днів Великої Вітчизняної німецько - фашистські війська та їхні союзники великою навалою попрямували на схід. Наші війська хоча й збоями, але відступали. 

На початку серпня німецьке командування почало підготовку до перекидання 2-ї танкової групи Гейнца Гудеріана та 2-ї армії Максиміліана Вейхса зі складу групи армій «Центр» з західного (московського) направлення на південь до Києва для знищення Південно-Західного фронту, над яким нависла реальна загроза оточення. Лише 19 серпня керівництво Ставки Верховного Головнокомандування дозволила Михайлу Кирпоносу (командуючому П-З фронту) відвести війська за Дніпро, поставивши завдання організувати оборону по його лівому березі, а на правому було наказано утримувати один лише Київ. 

24 серпня німецька 2-а танкова група почала наступ проти військ фронту в напрямку Конотопа. Кількома днями пізніше з району Кременчука їй назустріч розпочала бойові дії 1-а танкова група Евальда Клейста, одночасно наносячи додатковий удар на Полтаву, але незабаром всіма силами розгорнулася на північний схід. В кінці серпня частини Гудеріана зуміли захопити два плацдарми на р. Десна (у Коропа та Новгорода-Сіверського), загрожуючи вийти в глибокий тил військ Південно-Західного фронту. У перших числах вересня тут розгорнулися запеклі бої. 

19 вересня після затяжних оборонних боїв радянські війська залишили Київ. 

 

На наступний день «битва за Київ» для Південно - Західного фронту трагічно закінчилася. Зведена колона штабів Південно-Західного фронту та 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина, який знаходився в 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії (командувач – Вальтер Модель) . Залишки військ колони спробували вирватися з оточення (невтішно) та з боєм відійшли в гай Шумейкове (на той час в групі залишалося 800-900 чоловік, з яких близько 90% були командири). В останньому бої практично всі загинули (включаючи командувача фронтом М. П. Кирпоноса). Лише командувач 5-ї армії Михайло Потапов потрапив у полон (він був поранений танковим снарядом та втратив свідомість). Загалом в «Київському котлі» загинули 5 радянський армій (тільки одних військо полонених було близько 600 тис. чоловік)! 

Наступною задачею німецьких військ була Полтава, шлях до якої пролягав через Кобеляки… 

 

Бої на Кобеляцькій землі

 

Ще 15 числа німці силами трьох піхотних та однією моторизованою дивізіями за підтримки танкової групи перейшли у рішучий наступ, завдавши головного удару в напрямку Василівка, Бреусівка та Кобеляки. Через наше місто проходив оборонний рубіж № 4 (Хорол-Сухорабівка-Кобеляки). Вогневі позиції тут були обладнані лише на 6 батальйонів, але наприклад сусідній рубіж № 5 (Полтава-Переволочна) мав і того менше - 1-2(!). Фактично єдиної систему оборонних споруд на Полтавсько-Кобеляцькому напрямку просто не існувало. Німецька авіація інтенсивно бомбили позиції наших військ, в той час як їхня піхота та танкові війська продовжували рухатися в тил Червоної Армії ( головні сили 38 армії) 

38-а армія, яку 27 серпня прийняв генерал-майор танкових військ М. В. Фекленко, становила ліве крило Південно-Західного фронту. Становище частин армії було різним. З одного боку частина армії займала оборону по лівому березі Дніпра (від Чапаєвки до гирла річки Ворскла) силами 116-ї та 297-ї стрілецьких, переформований з мотострілецької 212-ї стрілецької дивізії і 37-ї кавалерійської дивізії. З іншого боку, армія Н. В. Фекленко вела запеклі оборонні бої за переправи на ділянці Кременчук - Кишеньки з противником силами 300-ї стрілецької дивізії та 5-го кавалерійського корпусу (3-я, 14-та і 34-я кавалерійські дивізії). 34-а кд складалася з нещодавно сформованих легких рейдових кавалерійських дивізій ( командир - А. А. Гречко, який в майбутньому дослужиться до звання Маршала Радянського Союзу). 5-й кавалерійський корпус, який був рухомим резервом в смузі Південно-Західного фронту, з 28 серпня підпорядкувався безпосередньо С. М. Будьонному (головному командувачу фронту). 

10 вересня вперше в бій вступили танкові війська. 47-а танкова дивізія (полковник Михайлов Микола Филипович) районі Кобеляк нанесла контрудар по німецьким військам, виграючи тим самим час для відходу решти військ. 

Через тиждень авіарозвідка Північно-Західного фронту доповідала, що в районі Кобеляк рухається артилерії на кінній тязі в напрямку Маячки, висунення мотоколони в тому ж напрямку та артилерійської колони з Кобеляк на Білики та Нові Санжари...

Слід зазначити, що разом з німцями проти радянських військ на цій ділянці діяли частини CSIR (Італійського експедиційний корпус в Росії). Корпус складався з трьох дивізій: 52-я автотранспортна піхотна дивізія «Торіно», 9-я автотранспортна піхотна дивізія «Пасубіо» та третя рухлива дивізія «Ім. принца Амедео, герцога д'Аости »(інколи називається 3-а піхотна дивізія «Челере »). На практиці, слово «автотранспортна» означало, що замість спеціальної військової техніки використовувалися різноманітні цивільні автомобілі. Третя рухлива дивізія складалася з кавалерії та моторизованих частин. Велика частина артилерії дивізії була на кінній тязі. У цій дивізії берсальєрів (з італ. bersaglieri - елітні стрілки) часто використовували мотоцикли і велосипеди. 

Італійців в основному допомагали німцям наводити «порядок» на окупованій території. Крім того вони вступали в бій, але лише на другорядних напрямках. 

Під час боїв наші люди не раз демонстрували свій героїзм та відвагу. Наприклад Письмовий Іван Назарович, старший сержант, санінструктор 5-ї батареї 764 винищувально-протитанкового артилерійського полку Резерву Головного Командування 23 вересня 1942 р. за свій героїзм під час боїв на Кобеляцькій землі був нагороджений орденом Червоної зірки. В короткому викладі його особистого подвигу направленому Президії Верховної Ради Союзу РСР було зазначено: 03.09.1941г. в районі боїв с.Озера тов. Письмовий виніс з бою (з їх особистою зброєю) 10 бійців та командирів, надавши їм першу допомогу до відправки в медсанбат. 09.09.1941г. в районі бою с.Колісники, с.Сокілки виніс з поля бою 9 бійців та командирів (з їхньою особистою зброєю), надав їм першу допомогу і відправив у ПМП (полковий медичний пункт). 

 

Член військової ради 38-ї армії Микола Кирилович Попель в своїх книзі «В тяжку пору», яка вийшла у світ вже після війни писав: 

«Одного разу, коли я перебував у військах, німецькі танки та мотоцикли увірвалися на командний пункт армії в Глобино. При штабі було всього кілька бронемашин та зенітний дивізіон. Однак Семіволоков (командир) не розгубився. Він добре керував людьми і вивів штаб без втрат на новий КП - в Кобеляки, які незабаром теж опинилися в зоні артилерійського обстрілу. До цього часу вже існував Південно-Західний напрямок. Командували ним С. М. Будьонний та М. С. Хрущов (Перший секретар ЦК КПРС 1953 – 1964 – прим. автора). Начальником штабу був генерал Покровський. Всі троє побували у нас в Кобеляках, а вже на наступний день туди увірвалися німецькі бронетранспортери і мотоцикли». 

 

Міст смерті

 

Головні бої в Кобеляках розгорнулися за Катеринославський міст (місцеві жителі зараз його називають «старим мостом»). 

Андрій Антонович Гречко (в той час командир 34-й кавалерійської дивізії) згадував: 

«... Пам'ятним і бій під містом Кобеляки. Тут правіше нашої дивізії оборонявся 1053-й стрілецький полк. Кіннотники успішно відбивали спроби передових частин противника прорватися до міста. Але справа піхота під сильними ударами гітлерівців змушена була відходити. Були потрібні термінові заходи, і я направив до піхотинців комісара штабу М. А. Бойка, якому вдалося зупинити відступаючих. Для підтримки піхоти було виділено вісім танків Т-34. Танкісти кинулися вперед і разом з піхотинцями відновили становище. Однак противник підкинув свіжі сили, і ми змушені були відійти на лівий берег річки Ворскла. Тут, на річці, сталася трагічна подія, яка назавжди залишилося в моїй пам'яті. Сталося ось що. Через Ворсклу по мосту почали переправлятися частини дивізії. Коли більшість вже були на протилежному березі річки, пролунав сильний вибух і міст разом з розташованими на ньому людьми полетів у Ворсклу. Тут загинув і командир 142-го кавалерійського полку майор П. П. Павлов. Усе це сталося тому, що сапери-підривники, не маючи зв'язку зі штабом армії та військами, поквапилися підірвати міст, бо противник уже проривався до річки ...» 

 

Незважаючи на весь героїзм та відвагу наших бійців, фашисти продовжували свій рух. Кобеляки були захоплені німецькими військами 15 вересня. 

 

 

Окупація

З першого дня окупації німецька поліція почала пошук «непотрібних» (до цього списку входили євреї, комуністичне керівництво на місцях, люди з психічними розладами, інваліди, сексуальні меншини, Свідки Єгови та цигани). За планом німецького командування ці люди (та ті, хто їх «покривав») повинні були знищуватися в першу чергу. Знаходилися люди, які допомагали німцям та виказували «непотрібних». Загалом знаходження таких людей (не тільки у нас, а й по всій Україні) проходило приблизно за такою схемою. У місто чи село прибували вербувальники з представників німецького командування, білоемігрантів, власовських емісарів і приступали до виявлення осіб, які з різних причин погоджуються стати на службу в німецьку армію. З них створювалась місцева поліція (жандармерія). «Найкращі», на думку німецького керівництва, отримували керівні посади та очолювали «логово смерті». Люди опинялися перед обмеженим вибором: або примусова служба в німецькій армії, або голодна смерть. Дехто погоджувалися надіти німецький мундир, сподіваючись при вдачі зі зброєю в руках перейти на бік партизанів або Червоної Армії. 

 

Найстрашнішим періодом окупації був період між 21 та 27 січня 1942 р. Саме в цей час фашисти почали катували мирних невинних громадян. Спочатку їх пограбували (забирали все, що могло бути цінним), тримали без їжі і тільки після цього розстріляли). Було знищене все єврейське населення міста – 101 чоловік. Всі розстріляні (на різними оцінками від 200 до 700 чоловік) поховані в урочищі «Пісок» (тепер це територія місцевого лісничества). 

Страшний злочин скоїли лікарі Смирнов та Худут. Вони отруїли 25 дітей шляхом уприскування розчину рідкого морфію. Після 11 днів тяжким мук діти помирали. 

 

Акима Ілларіонович Дубина (ветеран війни): «У війну тут працювали два місцевих лікаря-зрадника. Розміщували оголошення в газеті (лікуємо грудних дітей). З усієї округи привозили немовлят. Жоден з них більше не побачив неба. Центр випробування (будівля збереглася до наших часів. Зараз вона називається «Будинок печалі» – прим. автора) новітніх вакцин і препаратів, виготовлених в Німеччині. Після війни зрадників повісили, десятки матерів оточили будинок. Заламуючи руки, вони прокляли катів і цю будівля. Так і стоять ці стіни, просочені криками і стогонами нещасних батьків і дітей». 

За записами, наявними в лікарняних книгах і показаннями медперсоналу, за час німецької окупації в місцеву лікарню надійшло 152 радянських військовополонених у стані повного виснаження з місцевого табору військовополонених. Незважаючи на зусилля лікарів та місцевого населення, 34 людини врятувати не вдалося ... 

Організаторами та виконавцями Кобеляцький подій були: комендант - доктор Гот, його заступник (він же - начальник гестапо) - доктор Циглер, окружний комісар - Гебельс Герман, перший заст. окружного комісара - Ляц, другий заступник - Ланге, третій заступник - Айфус. Їх посібники: шеф-бургомістр району Тарнавський П.К., його заступник - Бобух П.В., секретар районного управління - Горбань А.І., начальник поліції - Йордан К.А. 

Фашисти вбивали за будь-яку провинність . Не церемонилися ні з ким. Наводжу декілька прикладів: 

*Демченко Карпо Григорович, 1907 р., голова колишньої Кустолово-Кущівської сільради (розстріляний фашистами 8 листопада 1941 р. за відмову співпрацювати. Похований: м. Кобеляки, урочище "Пісок".); 

*Кундій Олена Арсентіївна, с. Правобережна Сокілка. Розстріляна фашистами 31.10.1941 р. за переховування партизан. Похована: с. Правобережна Сокілка; 

*Сафонов Михайло Іванович, проживав в с. Ганжівка у родичів, колишній працівник ЦК КП(б)У. Розстріляний жандармами у жовтні 1941 р. Місце поховання невідоме; 

*Китайгора Йосип Маркович, 1903 р., с. Великий Кобелячок. Спалений фашистами живим у вересні 1943 р. у с. Марківка Кобеляцького району; 

*У грудні 1941 року Кирила Даниловича Полонського з села Григорівки Кобеляцького району розстріляли як саботажника, звинувативши в тому, що він невчасно відремонтував двигун молотарки і цим сприяв зволіканню обмолоту пшениці. 

Слід зазначити, що розстрілювали навіть іноземців. Наприклад Йозеф Кардош з Угорщини, якого убили в лютому 1943 року.

Не все було гладко у німців. У лютому 1942 р. СС заарештувала кілька охоронців в'язниці в Кобеляках, які проносили їжу затриманим євреям в обмін на цінності. Один поліцейський був розстріляний, а його напарники засуджені до короткого тюремного ув'язнення і відправлені на роботи в колгосп для «перевиховання». 

Хто не входив до списку «непотрібних» та був здоровий – відправляли на каторжні роботи до Німеччини. 6 тисяч Кобеляччан були вивезені на чужину. Вдавалися окупанти до такої форми розправи з непокірними, як арешт когось із членів сім'ї.

Марія Прокопенко з Кобеляцького району з гіркотою згадує: "Два рази я уникала явки на призовний пункт у Кобеляках. Ховалася у лісі. А потім мама принесла мені їсти і повідомила, що заручницею взяли мою молодшу 16-річну сестру. Довелося з'явитися на комісію. А потім — три роки каторжної праці на заводі в місті Дрездені, пережила страшну ніч з 12 на 13 лютого 1944 року, коли після бомбардування міста залишилося лише каміння". 

Велику кількість молоді Кобеляк та району врятувала група лікарів, очолювана хірургом Миколою Лукичем Іващенком, які оформляли фіктивні документи на місцевих жителів. 

Всі будинки в районі за розпорядженням німецького керівництва повинні були переходити у власність фашистів. Наводжу лист від 30 січня 1943 р. голови Кобеляцького району старості с.Таранушичі: ”3а розпорядженням районної управи повідомляю про те, що повернення націоналізованих будинків колишнім власникам не дозволяється. Якщо повернення вже відбулося, особи, які користуються такими будівлями, повинні платити за користування по встановленим нормам. Всякі клопотання про повернення націоналізованих будівель безцільні». Тобто німецька адміністрація фактично визнала правомірність дій радянської влади щодо розкуркулених та засуджених за політичними мотивами українців, і таким чином втратила більшу частину своїх можливих прихильників серед місцевих жителів.

В Кобеляцькому районі у серпні 1941 року було створено три партизанських загони по 16-20 чоловік, але при наближенні німців частина партизанів відійшла разом з відступаючими частинами Червоної армії, а ті, що залишилися, як зазначалося в інформації райкому партії від 3 листопада 1944 року, "в період тимчасової окупації роботи ніякої не проводили". 

У серпні 1942 р. голова Кобеляцької райуправи запропонував старостам зібрати і до 10 вересня 1942 р. надіслати відомості про кількість померлих під час Голодомору 1932-1933 рр. А на 13 вересня 1942 р. на базарній площі у Кобеляках були призначені збори населення та панахида за померлими.

 

Визволення

 

Районний центр був окупований майже два роки. І ось настав 1943 рік.

Місто Кобеляки було звільнено 25 вересня 1943 року в ході Полтавсько-кременчуцької наступальної операції частинами 93-ї стрілецької дивізії (генерал-майор Тихомиров Володимир Васильович) 35-гвардійського стрілецького корпусу (генерал-лейтенант Горячев Сергій Георгійович) 69-ї армії (генерал-лейтенант Крюченкин Василь Дмитрович ) Степного фронту (генерал армії Конєв Іван Степанович).* 

За офіційною інформацією: «на полі бою залишилося кілька сотень ворожих трупів. Відступаючий противник залишив багато зброї, в тому числі 4 справних танка, 2 самохідні гармати та 5 бронетранспортерів. Бійці підрозділу, яким командував тов. Юрков, вдалим маневром вибили противника з сильно укріпленого опорного пункту, знищивши при цьому 200 німецьких солдатів та офіцерів. Захоплено дві артилерійських батареї, кілька автомашин з боєприпасами та продовольством». 

 

Найзапекліші бої зав’язалися за переправи через Дніпро. 

 

Бої за переправу

 

Найбільший плацдарм в Кобеляцькому району знаходилися біля села Переволочна (теперішній Світлогірськ). В цьому місці форсувала Дніпро 7 гвардійська армія гвардії генерал-лейтенанта Шумилова Михайла Степановича (49-й стрілецький корпус: 15-я гвардійська та 213-я стрілецька дивізії та 129-й інженерно-саперний батальйон). Наприкінці місяця завдання було виконано. Але ж якою ціною?!Навічно в землі залишилося більше 2 тисяч чоловік. А скільки ж в Дніпрі ще залишилося лежати... 

 

Навіть після визволення німці ще нагадували про себе кобеляччанам. 

 

З огляду оперативно-бойової діяльності винищувальних батальйонів НКВД УРСР за І півріччя 1944 р.: 

«... 14 лютого 1944 р. у 22.30 на західній околиці с. Кобеляки Кобеляцького району з транспортного німецького літака були викинуті два парашутисти. Перебуваючи на посту спостереження за повітрям боєць Кобеляцького винищувального батальйону тов. ВАСИЛЕНКО, помітивши це, негайно доповів командиру винищувального батальйону. Ст. лейтенант Гноєвий вислав до місця приземлення парашутистів групу бійців винищувального батальйону, які в результаті розшуку виявили та затримали одного парашутиста, у якого було відібрано протигазну сумку з ВВ, пістолет «ТТ» та фіктивні документи. Затриманий мав завдання підірвати залізничне полотно на ділянці Полтава - Кременчук. Другий парашутист, був затримав бійцями 37 Армії ...». 

Після цієї пригоди німці вже не турбували місцевих жителів. 

 

4 січня 1944 81-й гвардійський бомбардувальний авіаполк (командувач – капітан Павло Якович Гусенко) перебазувався на аеродром Касьяни Кобеляцького району Полтавської області. Штаб 1-ї гвардійської авіадивізії розмістився в Полтаві, а 1-го бомбардувального авіакорпусу (бомбардувальники Пе-2) - в Кобеляках. 

 

Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб увійшов в історію як найкращий ас авіації союзників Великої Вітчизняної війни. Він здійснив 330 бойових вильотів, збив 62 літаки противника. Під час Великої Вітчизняної війни полк базувався в Кобеляках, і є дані, що близько 70 вильотів було зроблено з Кобеляцького аеродрому. 

Поки що мені відомо лише про один збитий на території Кобеляччини німецький літак - 30.01.1944 старший лейтенант А. Н.Павлов з 247 ВАП збив Bf-109 («мессер») півд. Кобеляк. 

А на два роки раніше німецький ас Вернер Георг Лукас (106 збитих літаків) з 3-ї винищувальної ескадри «Удет» збив західніше Кобеляк радянський Vultee V-11 (ПС-43). 

 

Летять роки. Вже давно не чути вибухів та пострілів. Станом на 1 серпня 1948 року в Кобеляцькому районі числилося 73 братських та 214 індивідуальних могил, в яких поховано 777 воїнів (42 офіцера, 659 рядових, 8 партизанів та 88 - невідомі). Але це точно не остаточна цифра. Досі знаходять решти невідомих солдат, які відали своє життя за нас з вами. Як це не парадоксально може звучали, але мені здається, що невідомих воїнів знаходити будуть ще дуже і дуже довго. Як мінімум ще 50-100 років... 

 

Той вандалізм, які останні роки твориться в районі щодо пам’ятників війни – це неповага до ветеранів. Неповага до тих людей, які подарували життя майбутнім поколінням. 

Люди, які очистила нашу землю від фашиських завойовників на таке ставлення до себе точно не заслужили! Ми, як покоління нащадків переможців, повинні пам’ятати та шанувати своїх ветеранів. Людей, які більше півстоліття тому вибороли для нас Перемогу! 

 

P.S. Повну інформацію, яка стосується часів окупації Кобеляччини (інформація про загиблих мирних громадян, воїнів та ін.) ви завжди можете знайти на сайті SoOD (www.olegda.pp.net.ua). Інформація постійно поновлюється.

Олег Дубина

 

В статті використані матеріали зі спогадів І.С.Конєва, А. А. Гречко,М. Гапеєнка, А. Шнеєра, праць інтернет - енциклопедії Wikipedia та сайту poltava-repres.narod.ru. Особливо хочеться подякувати Марку Шраберману (Ізраїль), музею Яд Вашем (Ізраїль) та сайту Меморіал (Російська Федерація) за допомогу при створенні цієї статті.