Чи є життя після виборів?
Пам’яті Володимира Чуйкова присвячується…
Автор у минулому номері анонсував, що наступна редакційна буде присвячена приватним акціонерним товариствам закритого типу, які в Україні чомусь називають політичними партіями. А, коли справа дійшла до написання цієї статті, раптово згадав, що сьогодні ж вибори! Потрібно і на них зупинитись. Тим більше, що сам уже на виборчу дільницю сходив, свій голос віддав. Кому? Не скажу. Лише натякну, що, можливо, голос автора буде єдиним за цього кандидата в Президенти. А проголосував так, аби мій бюлетень не використали у своїх цілях симпатики головних фаворитів президентських перегонів. Хто з них переможе? Та, яка різниця: прізвище не має абсолютно ніякого значення. У будь-якому разі переможуть олігархи. Тому що вас, шановні виборці, учергове розвели. Це — із поганого. Із хорошого: думаю, що це було в останній або передостанній раз.
Чому так відбулося і чи була жертва Майдану марною? Безумовно, жертва була марною. Адже Достоєвський дуже давно і дуже правильно написав, що щастя всього людства не варте сльозинки однієї дитини. А буддисти ще раніше сказали, що коло зла розмикається лише добром. А нині який в Україні лозунг є одним із найактуальніших? Не забудемо — не пробачимо. Не пробачайте, ваша справа. Але готуйтесь до того, що Зло прийде до вас.
Кілька місяців тому російський президент Володимир Путін, можливо сам того не відаючи, сказав геніальну фразу: «Так нє чітают же нічего». Як у око вліпив. І сам Володимир Володимирович геніально користується тим, що його піддані, як і українці, нічого не читають. Вони — дивляться телевізор.. І сидять у соціальних мережах, гнучи матюки один одному і навіть не намагаючись зрозуміти, що цим віртуозно користуються. І ось уже пересварились між собою близькі родичі з України та Росії. І вони вже не вірять рідному братові, сестрі, навіть мамі чи батькові. А вірять Кісєльову. В українському варіанті — дикторам «1+1» або «5 каналу». Напевне, Булгаков, пишучи своє «Собаче серце», сьогодні змінив би одну з фраз лікаря Преображенського. Пам’ятаєте, як професор радить не читати радянських газет? Думаю, що зараз Булгаков, устами свого героя, криком би кричав: «Не дивіться телевізор! Або хоча б не вірте всьому тому, що там показують».
Тому автор не має ілюзій щодо користі своєї писанини. Куди мені, убогому, проти всемогутнього зомбоящика, у який просто не впускають людей, які вміють читати, бачити і аналізувати. Такі в Україні є. Але «в телевізорі» їх немає. Тому що — не вигідно. Олігархам та іншим сильним світу цього, які володіють телеканалами, не вигідно, аби люди могли чути іншу, відмінну від їхньої, точку зору.
Покійний Володимир Чуйков, один із останніх справжніх комуністів на цій землі, читав. І володів по-справжньому енциклопедичними знаннями, хоча й не мав комп’ютера. І він, напевне, єдиний зацікавився тезою, яку автор цієї статті виголосив під час сесії райради, на якій депутати відправляли у відставку тодішнього голову РДА Анатолія Таранушича. Мова йшла про те, що нова українська влада протримається менше, ніж «регіонали».
Ми зустрілися після сесії з Чуйковим. Довго говорили про тектонічні зміни у світовій геополітиці, про боротьбу членів Ордену Зеленого Дракона проти англосаксів, про масонів, про штучно створене протистояння дрібнобуржуазного заходу і центру України з пролетарським сходом. Багато в чому розходились у думках. Єдиними були лише в одному: українці вчергове стали жертвами в чужій грі. Їх використали. Путін — по-своєму, Обама — по-іншому. А місцеві олігархи — у своїх інтересах. Адже про все, що відбувається нині в Україні та світі, давним-давно було написано. Почитайте хоча б «Гру в бісер» Германа Гессе. А потім подумайте: чи не під час «фейлетонної доби» ми живемо? Складно? Ну, звичайно, матюки в коментарях плести легше. Або кричати: «Вітя!», «Юля!». Тепер ще — «Петя!».
Ну, а нині — по суті. Вибори, поки що, нічого не вирішать і жодної проблеми не знімуть. Хоча, безумовно, вони потрібні, адже є безкровним варіантом зміни влади. І голосувати потрібно. Але війну вони не зупинять. Адже протистояння йде між США та Росією. Та, позаяк, вони більш сильніші і розумніші, то гинутимуть у цій війні українці. А хто виграє? Думаю, що виграє Китай. Знову ж, давно було сказано, що мудрість — на Сході.
Але, якби ж то воювали між собою лише Путін та західний світ. Воюють нині наші, місцеві. Коломойський проти Ахметова, дрібніші «царьки» проти дрібніших. Ахметов уже програв. Ну та його точно не шкода. Але неминуче загинуть й інші. І ми це побачимо протягом якогось десятиліття. Головне — не ув’язуватись у їх війну. І тоді, сидячи на порозі власного будинку, ви побачите, як мимо пронесуть «трупи олігархів». У переносному сенсі звичайно.
Тут автору можна дорікнути. Мовляв, усіх критикує, а нічого не пропонує. Чого ж не пропонує, уже й стомився про це писати. По-перше, пропоную не дивитись телевізор. Усі оті політичні, пісенні, кримінальні шоу — це цілеспрямоване зомбування вашої свідомості. Якщо дивитись, то хоча б намагайтесь сумніватись у тому, що вам показують. По-друге, зрозумійте нарешті, що всі, без виключення, сьогоднішні українські політичні лідери та їх «партійки» — це позавчорашній день. Ви ж не будете косити пшеницю «Нивою», маючи «Джон Діра»? Так чому ж ви вперто голосуєте за Юль, Віть, Петь, Міш, Серьож та Олежиків?
По-третє, у будь-якому підручнику написано, що жодна політична партія не бореться за права трудящих. Вона змагається за владу. І це нормально, так влаштоване суспільство. А за ваші права трудящих мають боротися профспілки і фахові юристи. А допомагати їм повинні громадські організації та незалежні засоби масової інформації. Ось, що потрібно робити. Ось, що розвивати. А не сподіватися на «доброго царя», якого ми виберемо.
Не виберемо, немає таких у природі. А того, кого виберемо сьогодні або через кілька тижнів, швидше за все, чекає доля Януковича. Дуже сподіваюсь, що цього разу Майдан буде дійсно справжнім і безкровним.
Передбачаю, що чимало читачів назвуть усе вище написане черговою авторською маячнею. Ці люди мають право так думати. Але задайте хоча б самі собі таке запитання: а що на краще змінилося у вашому житті після Майдану? Або таке: а кому вигідно, що на всеукраїнський страйк разом не вийшли шахтар зі Львова і його колега з Донецька? Щоб разом не боролися за своє право протягом тижня оформити договір оренди фермер із Кобеляк і хлібороб із Луганська. А скільки росіян, американців чи німців загинуло у громадській війні 2013-14 років?
А головне: чому оці всі питання не задають політикам «у телевізорі»?