Припарки за два «косарі»
Один із жителів Кобеляцької громади поділився з редакцією своїми першими враженнями з приводу анонсованого владою дослідження стану здоров’я українців. Нижче друкуємо авторський текст.
Свого часу я із задоволенням читав на сторінках «ЕХО» статті, які писав такий собі Грицько Мотрин. Напевне, то такий собі псевдонім вибрав чоловік, бо в Кобеляках не чув я такого місцевого прізвища. Ну та зрештою, не це головне.
Головне, що подобалися мені статті того Грицька. Та й не тільки мені. Жінка моя теж із задоволенням почитувала. Ще й єхидничала:
— Чуєш, Іван… А отой Грицько… Той, що пише статті в «ЕХО», то не твій брат? Бо пише таке ж, як ти мені щодня бурчиш.
Відповідав, що немає в мне брата Грицька. Ні троюрідного, ні двоюрідного, ні, тим більш, рідного. Ну, хіба що я не все про своїх родичів знаю.
А подобалася мені Грицька Мотриного писанина, бо ніби мої думки чоловік вгадував. Хоча, що в цьому дивного? Він — пенс, я — пенс. А в старості у людей думки та проблеми, що породжують ті роздуми, схожі. Думаємо ми про залишки свого здоров’я та про те, як дожити до наступної пенсії. Ну, звичайно, якщо мова йде про звичайних пенсів, які в своєму житті чесно працювали на виробництві, у колгоспі або вчителювали чи лікували. У прокурорських та суддівських чи менторських на пенсії, я думаю, інші думки і турботи. Бо пенсії їх від наших відрізняються таки добряче. У десятки разів.
Ага. Про що я? Збився вже. Таки потрібно піти ценаризину купити і поїсти, бо голова слабенько «варить».
Ага, так я про те, що зник кудись мій заочний брат Грицько Мотрин. Сподіваюся, що нічого із ним не сталося, що живий-здоровий (якщо так можна вказати про пенсіонера) та й не «зарили» його за крамольні думки.
Засмутився я, їй-Богу, після зникнення Грицька. Таки цікаво було його думки почитати.
Та, посумувавши, вирішив спробувати і собі щось «писнути» в газетку. У молодості грішив цим ремеслом. Навіть у «Зорі Полтавщини» мене друкували.
Тим більше, що зараз зима. Холодно. Робити нічого. Навіть і снігу немає, щоб його лопаткою покидати.
Ото і вирішив поділитися з громадою своїми роздумами з приводу обіцяних владою двох тисяч гривень на діагностику різних хвороб.
Солодкі мрії і гіркі реалії
Не буду брехати, що дізнався про оті два «косаря» на діагностику болячок із статті в «ЕХО». Чув і читав про це і по телевізору, і в Інтернеті. Тим більше, що ще із грудня минулого року про ті гроші на обстеження всі, кому не лінь, волають.
Мовляв, от беріть ті грошики та біжіть обстежуватися.
Воно як просто прочитати і нічого при цьому не думати, нібито й добру справу придумали. Зрозуміло, що після сорока прожитих рочків у більшості з нас організм збоїти починає.
Я ото із цього приводу сміюся крізь сльози і кажу своїй Оксані (жінка то моя, ось уже скоро 50 років, як із нею живу):
— Як таки природа задумала. Як тобі 20 років, то все, що в тебе росте — то на добре, на здоров’я і втіху. А вже після сорока, як і росте щось в організмі, то обов’язково якась нехороша трясця. Якщо росте живіт чи, вибачте за прямоту, срака — то воно ще й добре. А як якийсь поліп у животі чи горб на спині — то вже й не дуже.
Ага. Знову збився. Таки не хватає цинарезину в організмі.
Та я про обстеження. Так що ніби воно й добре, що за дві тисячі гривень медики мій лівер перевірять.
Я навіть, грішним ділом, уявив собі таку картину. Лежу я десь у клініці, підключили до мене різні апарати, на монітори дивляться, кров із мене зціджують, на смак і запах її пробують.
А навколо мене купа людей у білих халатах. Тут тобі і ендокринолог, діабет шукає, тут тобі терапевт, тут тобі кардіолог. І хірург поряд чатує. А над ними усіма психіатр руками махає і все мене про мої психологічні стани та стреси розпитує. Мовляв, як там у мене з лібідо. Коли воно до мене в останній раз приходило. І чи не їв я гімно у дитинстві.
А потім, після того, як мою кров перевірять, про лібідо та гімно розпитають, мені діагноз вірний поставлять і порекомендують або в ендокринологію лягати, або в «дурку».
Отак я собі мріяв‑мріяв, аж доки не прочитав статтю в «ЕХО» про оці всі дослідження, які новим модним словом «скринінг» називають.
І всі мої мрії враз стали «на паузу».
Бо дізнався я, що виявляється, бігти обстежуватися мені нікуди. Немає поки що в Україні жодного закладу, який би обстежував мене і таких, як я, пенсів за дві тисячі гривень. Не повірив. Попросив внука зайти на всякі там сайти. Він зайшов. І підтвердив, що таки не набрехали в «ЕХО». Не скринінгують поки що. Колись почнуть. А коли, ніхто не знає. Чи доживу я до цього урочистого моменту? Питання зовсім не риторичне, як для людини, якій вже сімдесят «стукнуло».
Та й не це головне. А головне, що, швидше за все, отих двох «косарів» із такими темпами інфляції мені хіба що на аналіз крові з пальця вистачить. А психіатр мене навіть у дурку не відправить. Бо там мене дорожче утримувати, аніж на волі.
Мені б ліків, замість скринінгу, на рік — вистачить
А потім я, знову ж, від «нічого робити», почав рахувати. Рахувати, скільки ми із дружиною на рік на ліки витрачаємо. Уточню, що якихось дуже дорогих і модних медикаментів ми собі дозволити не можемо. Та й ботокс собі не колемо.
Порахував я і в мене вийшло, що десь у дві тисячі на рік нам обходиться каптопрес із нітрогліцерином, корвалол із німесулідом, ношпа із глюкофаржем, анальгін із цинарезином. Ну, може ще на щось дешеве від печінки вистачить.
І от я й задумався. А що в мене знайдуть під час скринінгу? У мене з дружиною і так є один діабет і два артрози. Ну й сердечка слабенькі. І печінка інколи тривожить. Та й у маразм старечий потихеньку впадаємо. Ой, ні, не впадаємо, а впадаю. Дружина, на відміну від мене, статей в газету ще не пише, вона біля курей воліє вправлятися.
От і думаю я, що допоможе мені той скринінг, як мертвому припарки. А пару тисяч на ліки не завадили б.
Додати коментар